frida_cytryna

Ти підносиш шклянку до губ
наче питаєш
а що я тут взагалі роблю
твої пальці тремтять як струни
яким бавиться гітарист
і ти знову питаєш
скільки можна чекати
і випиваєш свій перший ковток жалю
запиваючи білим сухим вином
твої руки холодні, наче окремо
від тіла, тягнуться за теплом, знають,
чого їм треба
і ти випиваєш другий,
раз за разом вихоплюючи
погляди незнайомців із юрби облич
Затерпає кожен м'яз
від вимушеного чекання,
Наче кожну думку стискаєш,
яка тебе зрадила.
Допиваєш до дна,
гіркотою прикусивши
останній ковток,
останню краплю жалю
І стаєш останнім виповненням Граалю.

Несправедливість в шатах зобов'язаності
малює на чолі узори кольорові
випалюючи тавра і ікони
Вологим подихом.
Холодними руками
Торкне за плечі ув осінній вечір
перебираючи розарії думок .
Вшепоче вухо шипітом гадюки
Вповзе у серце зламаним шипом

Мить краде вогонь з його рук
Його намальованих рук
Викрадає поспіхом як злодійка влучна
Мить крадеться під'їздами до його дверей
Мить знає дорогу
Знає.Навіть у пітьмі.Навіть у пітьмі його думок орієнтується
Мить.Вона вже близько.
Вона ж мить.
Підступає йому до горла Мить
Підступає клумком зім'ятого спогаду.
Вона вже тут.Всередині.
Вистукує барабанами серця.
Вигріває кров у скронях.
Виціловує набряклі вени.Випускає його душу зсередини.
Виймає щось звідти,
як пружину іржею вкриту.
Механізм застарілий.
Наповнюючи порожнечею вимальованою,
Отрутою з ягід диких свіжевичавленою
В Устах Смерті .Мить.Мить вже
близько.Мить.Мить вже
тут.Мить.Мить

Хотілося би, щоби світ враз зникнув, провалився в якусь темну діру, забравши усю важкість,позбавивши мене всього, що робить мене вагомою, що не дає мені змоги підібрати свої думки з підлоги. Хочеться непереборимої легкості, і щоб коли ти опираєшся їй, тобі ставало все легше і вже зовсім легко,так наче важиш не більше, аніж крильце метелика. Але ,щоб та легкість була гливкою, щоб ти міг відчути її, як пальцем відчувають желе. Хочеться провалитися разом зі світом у щось темне, тепле і придатне для життя. Бо хочеться жити. Неодмінно хочеться жити. Тільки без тих кайданів на руках та ногах, з якими гуляєш по місту, виходиш до магазину, чи сидиш п'єш чай у м'якому кріслі. Хочеться відчути, як пахне дотик, і якою на дотик темрява, і хочеться, щоб вона була такою, як желе. Хочеться, щоб світ провалився.. 

Це не означає губити
себе,як гублять черевики,
як розсіюється пісок
в затисненій дитячій руці
Це не означає вилазити на дах,
карапкаючись білою цеглою
Це не привід ставати святим,
чи принаймні мучеником
Це тільки розпечене залізо в крові . Магніт неприкаянності

 Вечір обрубаним краєм мотузки помалу обкручує світ темними кільцями сумерків. Повітря дише незрозумілим, але неприхованим таїнством, що от-от має статись. Відчуваю, впритул мені дихає будинок. А навпроти насувається ще один, поглинаючи дитячий майданчик усіма своїми запаленими вікнами, у кожному з яких мовчазні тіні виконують свої буденні ритуали, підносять руки догори, опускають донизу, рухаються в темних акваріумах своєї свідомості..За ширмою чиєїсь долі чиїсь переживання, чиясь щоденна рутина і піднесення в жертву ночі своїх думок, страхів, марень.

сонце заходить ,як оливою змащені губи
,настояні трояндні квіти, пахнуть, визріваючи
червоною росою і миртовим димом,
як переламується кришталь голками тіней та світла,
і як загоюється жива рана в спалахах жовтих кульбаб

як синіє вістря,настромлене на день, стікаючи
набубнявілими каплями виноградного соку.

В китайській традиції так склалось,що імя це щось зі сфери духовного, певний звязок. Коли вони кудись їдуть, то приховують свої справжні імена мовчанням , аби заплутати духів.  А коли людина збезчесчена , то імя тої людини забороняється вимовляти, так наче і людини нема. А шо для нас означає той звичний набір звуків, який чуємо по кілька десятків разів на день, з яким в певному сенсі зрослися, який власне і є ми? Чи э то просто ярлик ,який чіпляють усім після народження чи може певний вияв внутрішньої самоідентифікації? І чому так часто хочемо сховатись за якимсь іншим іменем, що це?: маcка, alter ego,
банальна внутрішня невпевненість,може ще щось...

Розкришені понеділки стрічаються з вівторками позаторішніми
Мимоволі стають бранцями їх довгов’язих рук
І прилипають до пальцевих ритмів
Кидаючи в сліди чийсь жмуток листів
Написаних зіпрілою рукою
І знаючи наперед,
кого знайде цей поштовий індекс
у місті без-віконних рам  
і балконних решіток

 

Наближаючись до наближення пізнаємо старе вимикаємо пам'ять і в мить сходження беремо приклад з вершин яким не до нас але які в нас будують храми де молитися заборонено тільки дивитися(з гірських квітів і гіркої води) і які в нас замикаються нашими ж сходженнями. беручи за першооснову початок а не кінець хоча хочеться сказати більше скажемо лиш стільки аби було видно кільця на воді і шпилясті береги в свинцевих туманах. 

BlackLily

відштовхнутим летом
відкритим свитком небесь
як в мармур під шкіру ввігналась замерзла кров
нестихе голосся
у відростки піря
як вибачення за розлите шкло
напівмарення напівсон
мої крила мертвих