frida_cytryna

Це не в Бережанах. забула назву села. церква діюча.
1 трохи обрізана, бо не мала з собою нормального обєктива. а далі відійти не могла, бо і так на горбику стояла.

( +4 )

відчуваю, наскільки мені мало того, чого мене вчать на журфаці. я так звикла до різних курсів, гуртків і додаткових пар, що одного факультету мені тепер просто мало. хочу ще одну освіту, а можна і дві. от тільки грошей на них я не маю.
і взагалі, чим я зайнятіша, тим більше встигаю зробити чогось корисного. треба терміново себе чимось загрузити, бо мене вже совість мучить за ті байдики, яких я так нещадно б'ю останнім часом.

люблю я Ревіт. може то всю баночку зїсти...
1 у підземеллі

( +5 )

фак. ото западло. я тільки запалила свічки, щоб романтічески перекладати текст про центральну банківську систему, а ті сволочі світло включили... швидко вони справились.

Коли я сьогодні вранці вибралася з своєї нори на екзамен в світ і побачила оту білу-білісіньку зиму за вікном, дитяча частина мого сердечка ледве від щастя не луснула. Все, все біле, біло-пухнате. Місто враз стало настільки добрішим і казковішим, заметені снігом машини як ті заснулі тролі, гілки ялин, що вгинаються під вагою синюватого пуху, обліплені білим боки чорнокорих дерев, і де-не-де темний лід замерзлих калюж - якщо туди подивитися, побачиш підземний світ. Моє улюблене місце взагалі надзвичайне, воно не припиняє мене дивувати. Здається, воно існує для того, щоб витягувати мене з боліт і дір, куди я час від часу падаю. Всередині себе я лечу вниз, зажмуривши очі, але враз потрапляю туди і мене виштовхує наверх, на світло. Моє улюблене місце завжди не схоже на себе, завжди по-інакшому чарівне, там може статися будь-що, і там завжди, завжди треба дихати глибоко, щоб стримати серце, яке готове розколотися і розлетітися чи то краплями, чи то льодом на вологу чорну землю. Позавчора там було біло-чорно, лиш сірий настовбурчений дятел, якийсь аж кругленький, світив червоним з високого дерева. Прекрасно. А сьогодні ця казка розтеклася містом, і моя капосна дитяча душа не може через це не радіти. Я навіть не можу сердитися на дядюльоню, який вкотре забив на все, вирішивши, що колись той сніг та й розтане, бо навіть центральна вулиця вкрита втоптаним. та все ще білим снігом. Моя капосна душа не може думати, що це комусь незручно, бо настільки це гарно, настільки враз місто втратило свій набурмосений, серйозний вигляд, настільки згладилися кути будівель і стало легше дихати, що це просто не може не дивувати.

повезли нас перекладачів на екологічну екскурсію.
надіюсь, залік з екології у нас вже стоїть...
1

( +10 )

ииии, я приїхала з тих лижів=))) попри всякі запари зі спорядженням, непроїжджені траси, на яких треба було сходити "біля 4 опори" і черги на бугіль (да, і попри ті швабри теж))) я такккк накайфувалась)))))хоч це і не дуже прикольно - спуститись за 3 хвилини без жодної зупинки, а потім хвилин 20 вистоювати в черзі і знов повоооолі виїжджати нагору. але пофіг, було круто, сама не знаю чому=))можливо, тому що наступного тижня той сніг вже має розтанути і хз, чи випаде знову. отже, ми встигли зловити мить))карпе діем, як то кажуть;)
а зараз я спати, бо ледь на ногах тримаюсь))

тільки-но вперше в житті пила каву.
отак принципи тонуть під вагою необхідності вирішення дрібних життєвих проблем.
дідусику, принеси мені хоч троха мізків, я ж чемна, правда-правда!

Світ помальований набіло, вкритий шкіркою перших снігів, і лише темні скручені дерева пробиваються крізь цю м'яку шкаралупку. в яку кутається промерзла земля. І темний, пекучо-сірий асфальт вкритий тонким білим пилом снігу. Від подуху вітру пил піднімаються над землею, струменіє, розтікається дорогою - шовк снігу ковзає над каменем.
Красиво, чорт забирай!

оце я дзвоню-дзвоню, дістаю різних людей, беру в них коментарі, засипаю абстрактними питаннями, на які не знати чи сама б дала відповіді... і розумію, чому журналістів так ненавидять)це ж таке хариво, шо капець.

ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу телепрограми, які виносять на загальний осуд найбрудніші, наймоторошніші, найбридкіші закапелки життя. суцільний негатив. ще розумію, якби то були певні соціальні проблеми, які потребують вирішення. але часто це просто отаке - АХ! - і люди перед екраном в шоці, хтось заливається слізьми, а хтось повторює, як мантру: "як страшно жити".
а тепер до суті. моя мама дивиться передачу "пусть говорят" з Малаховим. сьогодні я пробігала повз і вирішила зупинитись, послухати. тема передачі - двоє 12-річних дівчаток забили до смерті 45-річну жінку з хворобою Дауна.
здається, більше нема про що говорити. тим більше, дівчатка самі визнають все, ще й розповідають, як вони це зробили. в студії сидять їхні бабусі-батькі, які б'ються в груди, що їхні діти цього зробити не могли. глядачі накидаються на бабусь, що це вони у всьому винні. діти падають на коліна, плачуть і просять пробачення, а батьки далі не вірять. ведучий без жодних евфемізмів звинувачує дівчат - жодних тобі презумпцій невинності (слідство ще триває), жодної лояльності чи безпристрасності.
суцільне шоу.
вибачте, від такого телебачення мене нудить.

коли бракує тепла...
1

( +4 )

- то шоб не забути де і коли ми були )))